У часи, коли українська культура переживає глибоку трансформацію, а мистецтво стає мовою спротиву, постають нові імена, що створюють історію чернівецького кінематографа. Одне з таких імен – Олександр Ткачук, режисер-документаліст із Чернівців. Його фільми пронизані чесністю, внутрішнім болем і гідністю простих людей у непростих обставинах. Він знімає не події, а переживання, створюючи простір для співчуття і розуміння, пише chernivtsi-trend.in.ua.
Завдяки делікатному стилю, глибокому психологізму та відмові від штампів Ткачук отримав визнання на низці українських і міжнародних фестивалів. У цій статті ми простежимо його шлях: від дитинства в багатокультурних Чернівцях до служби в Збройних силах України, від перших стрічок до впливу на українську документалістику сьогодення.
Дитинство майбутнього режисера
Майбутній режисер Олександр Ткачук народився в серці буковинського краю – Чернівцях – місті, що здавна може похвалитися різноманіттям багатонаціональної культури. Завжди неймовірним було те, як різні спільноти знаходили спільну мову та одразу ділилися теплом один з одним. Це середовище стало одним із важливих осередків формування юнацького світогляду. Олександр виріс у звичайній сім’ї, яка не сприймала мистецтво як щось важливе, однак з малих літ хлопця цікавило спостерігати за людьми, які його оточували, аналізуючи їхню поведінку. Сам Ткачук згадує, що ще в дитинстві його приваблювали людські історії, тому, коли дорослі залишалися на розмову – уважно слухав кожне слово.
Особливий вплив на формування митця як особистості мали його дідусь та бабуся. Ще змалечку вони навчали його справжньої людської гідності та завжди пам’ятати про свій дім, де б він не був. За його словами, дитинство було глибоко пов’язане з досвідом провінційного міста, де немає поспіху, а тільки повільний ритм, який знайшов своє відображення у його авторських фільмах.
Освіта
Після закінчення школи Олександр Ткачук вступає до Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича на факультет історії, політології та міжнародних відносин за спеціальністю “Політологія”. Уже тоді юнак почав поєднувати навчання з роботою в медіа: створював сюжети для місцевих телеканалів та співпрацював із громадськими організаціями, помалу знайомлячись із політичними процесами зсередини. Але чим далі заходила його робота, тим більше він задумувався про те, що аналітика його цікавить мало. Єдине, чим хоче займатися, – глибоке вивчення людської природи.
Такий внутрішній поклик надихає Олександра змінити вектор – і Ткачук офіційно стає студентом Київського національного університету театру, кіно й телебачення імені І. Карпенка-Карого. Завдяки вибору спеціальності “Режисура документального кіно” вчився розуміти, що герой – це не тільки шаблонна картинка, а ще існує його біль, переживання та наслідки його вчинків. Також режисер часто згадує, що університет дозволив відчути справжню свободу висловлювання, адже саме під час навчання почав знімати свої перші короткометражні фільми. Так, бюджет був невеликий, проте повага до колег зберігалася завжди. Саме тоді й закріпилося розуміння, яким керується донині: документальне кіно – це не про ефекти, а про чесність.
Військова служба
Ще зі студентських років Олександр мав сформовану проукраїнську позицію: спочатку брав участь у “Помаранчевій революції”, а у 2014 році вступив до лав ЗСУ. Тому, коли у лютому 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, його рішення було одностайним – захищати свою країну, незважаючи ні на що. Це не було проявом громадянської позиції. Це – чітке визнання почуття відповідальності за батьківщину.
У березні 2022 року Ткачук потрапив до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, головним місцем служби якої була територія Донецької області. В одному зі своїх інтерв’ю режисер згадує, як війна змінила його сприйняття щодо людської спільноти: “Я побачив надзвичайну солідарність, чесність, безкомпромісну підтримку… і це в тих, хто сам щойно повернувся з бою”. Він не романтизує військових, а говорить про них, як про людей, які відчувають справжню втому, страх за майбутнє, але усі залишаються нескореними.
Служба Ткачука на постійній основі передбачувала страшні для розуміння моменти, проте митець не втратив бажання фільмувати. Навпаки, своїми фільмами хотів допомогти побратимам осмислювати пережиті події. Він прагне говорити про війну через людські події – мовою, в якій фундаментом є тиша та співчуття. Ні у кого із військовослужбовців немає на думці сказати щось пафосне або показатися героєм, вони просто бажають поваги та підтримки.
Саме на службі Олександр розуміє, що його головна ціль як режисера – не оспівувати війну, а показати в ній щирі прояви людяності. Тому після демобілізації у режисерських планах є прагнення створити якомога більше фільмів про людей, які живуть, переживають та під впливом трагічних подій змінюються, проте кожен вистоює перед небезпекою.
Режисерська робота
Олександр Ткачук прийшов у кіно не зі студій, а з реального життя – з вулиць Чернівців, з тележурналістики, з досвіду щоденного спілкування з людьми. Перші його кінороботи були короткими документальними етюдами, у яких він знімав тих, кого зазвичай не помічають: мешканців провінцій, літніх людей, звичайних українців, які живуть між війною, працею та мріями. Ці стрічки вирізнялися увагою до деталей і глибокою емпатією. Уже тоді стало зрозуміло: для Ткачука важлива не форма, а правда – тиха, влучна і щира. Його фільми ніколи не тиснуть на емоції, вимагаючи отримати достатню кількість драми. Він радше ставить запитання, а не дає готові відповіді.
“Хто ми? Психоаналіз українців”
Одним із ключових проєктів у режисерській доробці Олександра Ткачука є цикл короткометражних документальних фільмів “Хто ми? Психоаналіз українців”. Це серія глибоких розмов українців із різних куточків України, мета яких показати національну ідентичність кожного із героїв. Кожен епізод є самостійною новелою, в якій глядач має можливість спостерігати за душевним діалогом, через які розкриваються болючі особисті історії. Фільм створений у співпраці із фондом “Збережи Україну”, а також онлайн-виданням, яке проявило власну ініціативу у поширенні стрічки, даючи їй шанс бути побаченою серед значної кількості аудиторії. Публічна спільнота відзначала фільм виключно схвальними відгуками: завдяки високому рівню емпатії до героїв та фільмуванні правди такою, якою вона є, глядачі змогли усвідомити реальний вплив війни на формування країни як окремої одиниці.
“Спадок нації”
Ще однією роботи, якою пишається Олександр Ткачук, є повнометражний документальний фільм “Спадок нації”. Автором ідей та продюсером стрічки виступила Леся Воронюк, з якої вся ця історія й розпочалася. Ще за студентських років з Лесею навчався одногрупник, який постійно носив вишиванку. Тому дівчина надихнулася його любов’ю до самоідентичності та запропонувала своїм одногрупникам й викладачам у спільний день вдягнути вишиванку. Ініціатива була прийнятою, та й ще у таких великих масштабах, що ця традиція поширилася на інші навчальні заклади.
Власне, стрічка демонструє дві частини: перша розповідає про розвиток вишитих символів на білому полотні, а друга – як вишиванка впливає на долю всього народу. Вишиванка – це не тільки етнічний атрибут. Це символ, який несе у собі історію наших пращурів, які вклали усі свої сили на те, щоб різноколірні візерунки стали потужним національним кодом. Крім того, стрічка охопила шість країн, серед яких є Україна та українська діаспора Канади.
Висновок
Олександр Ткачук – людина, яка вміє відчувати. Його режисерські роботи створені на те, щоб слухати й саме це слухання дозволяє нам через екрани зрозуміти нашу єдність та бажання боротися. Ми вдячні режисеру за його великий вклад у розвиток українського кіно та наше майбутнє, адже його мужність дозволяє нам жити життя, про яке ми мріємо.
