Уявіть собі: кінець XIX століття, Буковина, розірвана між імперіями, шукає свій голос. І цей голос залунав не з офіційних трибун, а з-під пера однієї людини – Сидора Воробкевича. Його знали як священника, поета, композитора і буковинського просвітника. У 1869 році він створив вірш “Наша Буковина”. Це був не єдиний його вірш про Буковину, але він настільки торкнувся сердець людей, що став народним гімном. Цей твір – це першоджерело нашої ідентичності, яке демонструє велику пісенну історію буковинського народу, пише chernivtsi-trend.in.ua.
Як гімн народився за письмовим столом просвітника
1869 рік. Це був час неспокійний, але надзвичайно продуктивний для українського відродження. Сидір Воробкевич, людина-оркестр, чітко розумів: щоб нація вистояла під тиском Австро-Угорщини та румунського впливу, вона мусить співати своє. Пісня мала стати зброєю і шкільною партою водночас.
Саме в цьому році він став співзасновником легендарної “Руської бесіди” – першого нашого культурного форпосту в Чернівцях. Його місія була проста: дати людям пісенний матеріал, щоб витіснити чуже. Тож “Наша Буковина” стала програмним твором цієї культурної боротьби. Воробкевич, як досвідчений педагог і автор цілого “Співаника для шкіл народних”, створив гімн, який було легко засвоїти. Це не була елітарна поезія. Це був простий і прямий заклик до серця, щоб кожен селянин і студент відчув, що його дім – це не просто провінція імперії, а рідний, власний, найкращий край.
Наша Буковина» Воробкевича не тільки оспівувала краєвиди, пісня заклала важливий прецедент у формуванні української національної пісенної культури. На відміну від пізніших, більш маршових і мілітарних гімнів, твір 1869 року був ліричним заповітом, наголошуючи на внутрішній силі духу та цінності “рідненького слова”.
Ця пісня стала в один ряд з такими ранніми духовними символами, як «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського (написана в 1862 році). Воробкевич довів, що для об’єднання краю не потрібен військовий заклик — достатньо спільної любові до землі, культури та віри. Саме тому його гімн-праматір став стабілізаційним елементом у періоди суспільних змін, виховуючи покоління буковинців у дусі самоповаги та глибокої любові до своєї Батьківщини.
Від Карпат до Прута: географічний паспорт у віршах
У чотирьох строфах Воробкевич видав буковинцям справжній поетичний паспорт їхньої землі. Його вірш — це майстерно скомпонована мандрівка. Перший привал – це велич і дикість. Він починає з висоти, де “вище ся носить орел аж до хмар” і де росте смерека та сосна. Це фізична велич Карпат.
Наступна зупинка – культура. Поет не питає про золото чи владу. Він питає: де мову і звичаї шанують як “скарб дорогий”? І відповідає: “Ой там, де лунає… рідненького слова, де Черемош, де Прут”. Це маніфест ідентичності. А ще Воробкевич, як священник, підключає духовний вимір. Тут “слава Господня так красно цвіте”. Це показує, що Буковина – це не лише тіло, але й душа, глибоко вкорінена у вірі. Закінчується вірш пристрасним зверненням-молитвою до краю: “Красуйся лісами і раєм цвіти!” Це не просто опис, це присяга.
Мелодія Воробкевича до цього вірша не випадково стала народною. Він, бувши композитором-практиком, створив її ліричною, легкою для запам’ятовування, але водночас урочистою, в мінорному ключі, що надавало їй глибини та драматизму. Це була та музика, яку можна було співати як у шкільній авдиторії, так і під час недільної служби. Така універсальність дуже швидко допомогла їй поширитися серед усіх верств населення, перетворивши з авторського твору на спільну пісню-молитву.
Наша Буковина” не була єдиною про рідний край у творчому доробку Воробкевича. Тема любові до краю, оспівування його природи та заклик до національного пробудження постійно лунали у його поезіях. У таких віршах, як “Ти зрада, а ми вірність…” чи “О, Буковино, краю рідний”, він продовжував ту саму ідею: Батьківщина – це не просто територія, це осередок духу та мови. Воробкевич свідомо створив цілий поетичний цикл, де річки, гори та ліси стають не просто пейзажем, а дійовими особами в історії народу, перетворюючи краєзнавчу лірику на патріотичну проповідь.
Гімн серця, що передав естафету
Пісня Воробкевича стала музичним локомотивом для наступних поколінь. Навіть коли згодом, на початку XX століття, з’явився інший, більш маршовий, варіант “Нашої Буковини” (на слова Дмитра Загула), духовне право первородства завжди залишалося за Воробкевичем. Його пісня була стабілізатором у часи, коли кордони та режими змінювалися, як декорації в театрі. Вона виконувала роль духовного якоря. Вона була першою, яка закріпила ключові образи: “зелений край”, “рай”, “рідне слово”.
Таким чином, твір 1869 року – це пісня-праматір. Вона не змагалася з офіційними гімнами, а жила в серцях людей та підтвердила істину: на Буковині є своя, народна пісня-правда.
Чи зник цей гімн із нашого життя? Аж ніяк! Його не завжди співають на площах, але його дух і слово живі. Вірші Воробкевича – це залізобетонний елемент курсу “Література рідного краю” в усіх школах і вишах Чернівецької області. Він гарантовано потрапляє у свідомість кожного нового покоління буковинців.
Хоча його менше грають виконавці, твір обов’язково є у репертуарі академічних та автентичних хорів і капел. Вони цінують його за первісну, щиру мелодію і ліричний зміст. І жодна поважна краєзнавча конференція чи свято, присвячене життю Воробкевича, не обходиться без виконання цього твору. Він лунає як салют історії, як шана першому свідомому патріоту-співаку. Твір Сидора Воробкевича сьогодні – це культурна пам’ятка, яку ми не повинні забувати, бо вона є ключем до розуміння того, ким ми є.
Послання на віки: Чому він досі актуальний?
У чому ж вічна сила пісні “Наша Буковина”? У її простоті і правдивості. Сьогодні, коли глобалізація намагається стерти кордони і національні особливості, слова Воробкевича – це нагадування і заповіт. Це заклик до нас: не віддайте свій “скарб дорогий”! Його пісня живе, бо вона оспівана з любов’ю, а любов, як відомо, не підвладна часу, режимам чи змінам кордонів.
Актуальність Воробкевича підтримується не лише академічними хорами, а й офіційними регіональними заходами. Його ім’я стало брендом якості та патріотизму на Буковині.З 1993 року Чернівецька обласна державна адміністрація щорічно присуджує обласну літературно-мистецьку премію імені Сидора Воробкевича. Ця нагорода вручається діячам у сфері літератури, мистецтва та педагогічної діяльності за видатний внесок у розвиток буковинської культури, що підкреслює його роль як багатогранного просвітника.
Його ім’я носить Чернівецьке обласне училище мистецтв – головний освітній заклад регіону, де готують музикантів та митців. Таким чином, кожен молодий буковинський митець починає свій шлях під його духовним патронатом. На базі училища регулярно проходять значущі міжнародні конкурси, такі як “Сурми Буковини”, вшановуючи Воробкевича як композитора і музичного педагога. Він буквально повернувся до своїх студентів: з 2023 року його скульптура стоїть у сквері біля Чернівецького університету, запрошуючи кожного перехожого “поспілкуватися” з творцем гімну серця, який живе понад століття.
